Травень 26, 2016

Вчора був не зовсім звичний день. День мрій.

Розумію, в такий важкий час, начебто, не про це треба думати. Але… хто не мріє – той не літає. Отже.

Подумав про те, що, можливо, варто від вирішення нагальних болючих питань (війна, переселенці, занепад…) піднятись трошки на інший рівень, на рівень стратегії. Спробував надати собі відповідь на запитання: куди ми йдемо і яку країну ми будуємо? Що ми хочемо побачити через 10-20 років?
І вирішив порадитись з колегами щодо створення своєрідного “плану Маршалла” для тих територій, якіми я опікуюсь (Схід і Південь). Тобто, подивитись на процес відновлення та розбудови не як на вирішення низки окремих питань (ремонт дороги від Сєвєродонецька до Станиці Луганської, ремонт школи в Бахмуті та ремонт Попаснянського водогону), а подивитись на цю територію, як на одне ціле, на один єдиний об’єкт!

Розумію, ідея досить амбітна, отримаю купу критики. Але, маю якусь внутрішню впевненість – без такого плану, без такого амбітного погляду ми завжди будемо “латати трішкін кафтан”.

Провів дві дуже цікаві зустрічі: з Олегом Покальчуком та Давідом Кізірієй. “Політали” разом. Є певні ідеї. Є бачення шляхів їхньої реалізації.

Не знаю, чи вистачить сил, часу та можливостей для їхньої реалізації, але дуже хочеться… Хочеться дивитись не в вчорашній день, з його шахтами та меткомбінатами, а в завтрашній – з модерновими компаундами, з композитними матеріалами, з нанотехнологіями… Можливо, я романтик, але дуже хочеться! Дуже!!!