Листопад 6, 2016

Прочитав нову статтю Володимира Горбуліна “Точка біфуркації”

Щойно повернувшись з німеччини, маю зазначити правоту автора в багатьох питаннях.


Зокрема – щодо позиції Європи відносно Росії. Одним словом ситуацію можно визначити як “невпевненість”. Невпевненість, в першу чергу, в собі, у власних силах та можливостях. Так, “стара Європа” не бажає виходити із зони комфорту. Розуміння того, що Путін зруйнував світову систему противаг і систему європейської безпеки є. Але, в той же час, є небажання покидати зону комфорту.

На мій погляд, дуже вдалу цитату приводить автор:

Гранично чесно про цю проблему Заходу каже британський політолог Е.Лукас: “Ми — я маю на увазі Захід — стикаємося з проблемами у відносинах з ним (В.Путіним. — В.Г.), часто йому програємо не тому, що ми об’єктивно слабкі, а тому що ми слабовольні…”

Росія: економіка – ніщо, велич – усе.

Кілька сухих цифр.

Згідно досліджень Вищої школи економіки РФ 40% громадянам федерації не вистачає коштів на одяг та їжу. На тлі санкцій і загальносвітових трендів, очікується падіння частки ВВП Росії на загальносвітовому рівні в 2020 році до 2,6%. В такій економічній ситуації, Путіну для досягнення своєї мрії про відновлення “великої Росії” задишається одне – брязкати зброєю.

Російський агітпроп почав активно втюхувати в мізки ідею неминучості війни з НАТО. Якщо раніше ця інформація впарювалась в мізкі на рівні “взагалі”, то зараз – уточнюються норми споживання на случай війни, наявність бомбосховищ і таке інше. Образ ворога вже сформований. Триває процес “автоматизації” (на зразок карикатур “дяді Сема” в часи СРСР).
Україна.

На мій погляд, ми не надто ефективно використовуємо ті можливості, які нам дали “Мінськ-1” і “Мінськ-2”. Можливості для здійснення реальних реформ в державі, в суспільстві. З одного боку, реформи мають носити системний характер. Вони можуть бути болючими. Ймовірно, більшість з них дасть наочні результати лише через два-три роки. Я не сприймаю тези про те, що в країні нічого не змінюється. Ні! Зміни ідуть. Але, нажаль, з одного боку, зміни відбуваються повілльно, з іношого боку – радикалізація деяких реформ призводить до негативних наслідків. Зокрема, я не можу сприйняти конформізм влади з тими, хто призвів до війни та окупації Криму. Не можу!

Будь-які реформи починати треба було саме зі знищення політично-економічного підгрунтя сепаратизму – зі знищення системи, яка мала назву “Партія Регіонів”. Цього не відбулось. Нажаль!

Суспільство.

Ми знаходимось на межі, коли більшість населення вже не задовольняє присутність на вулицях нової поліції, як демонстрації реформ. Люди вже не хотять надалі слухати про процес “тривалих реформ”. Ми хочемо бачити, ми хочемо відчувати. Бачити і відчувати вже зараз! Але, це свідчить не тільки про недоість влади, але й про незрілість суспільства. Ми з радістю підхоплюємо популістичні лозунги вилоносців-мільйонерів “всіх суддів геть”, не усвідомлюючи того, що через місяць всі ми постанемо перед кризою: нікому буде елементарно розглядати судові справи. Просто фізично не буде кому!

Таких прикладів – тьма. Ми вимагаємо від влади “видовищ”, не розуміючи того, що за це прийдеться платити всім нам. Зараз, на мій погляд, ми маємо реальний шанс змін не революційним, а еволюційним шляхом. В тому числі – заповнюючи владні вакасії несистемними людьми. Але, нажаль, я не бачу великого бажання серед населення йти працювати в органи влади. 

Так, значно зручніше і безпечніше, сидячи перед ноут-буком, критикувати всіх і всяк. Головне – жодної відповідальності! Різниця в кількості бажаючих покритикувати і кількістю бажаючих взяти на себе відповідальність – прірва! Нажаль.

Точка біфуркації – http://gazeta.dt.ua/internal/tochka-bifurkaciyi-_.html