Серпень 6, 2016

Декілька слів про “Торнадо”

Моє знайомство з цим підрозділом відбулось ще тоді, коли він називався “Шахтарськ”. Вперше за історію існування “Народного тилу” наш екіпаж, повернувшись, прийшов до мене з такими словами:

– Туди ми більше не поїдемо!


– Як це???

– Там пі…ць повний. Ми заходимо в казарму, а вони прости при нас сидять і варять ширку. Не будемо їм більше нічого возити!

Далі я почув про те, що вбувається в підрозділі від Тимура Юлдашева, з яким я встиг затоваришувати. Після повернення на війну, Тимур неодноразово телефонував мені. Я йому допомагав. Досі в мене зберігається номер його телефону і номер його картки. Так от, напередодні загибелі Тимур мені подзвонив:

– Георгій! Я більше тут не можу. З ними нічого не зробиш. Я не можу з ними впоратись!

Тимур загинув через два дні на Саур-Могилі.

Далі до мене доходили лише розповіді випадкових свідків. Допоки я не приїхав працювати на Луганщину.
Не одразу, не миттєво, але з часом місцеві мешканці почали розповідати про “подвиги” деяких (підкреслюю – деяких!) бійців “Айдару” та “Торнадо”.

Весною мені розповіли, що в Северодонецьку з”явився заступник командира “Торнадо” Микола Цукур. Начебто, він розповідає, що в Києві “порішав” своє кадрове призначення в Луганську область і очікує офіційного призначення. Мене це насторожило. Чому? Тому, що лише пару місяців тому мені, за неймовірним збігом обставин, вдалось запобігти призначенню на дуже відповідальну посаду відомого на Луганщині “патріота” Ігоря Радченко (позивний “Рубєж”, “Роман Романич”).

За пару днів секретар доповіла мені, що зі мною хоче зустрітись Микола Цукур. Домовились про час.
В кабінет зайшов чоловік приємної зовнішності, як зараз кажуть, “харизматичній”. Відверто, він мені сподобався. Людина добре вихована, володіє словом, має дві вищі освіти.

Микола мені сказав, що йому запропонували роботу на Луганщині, проте, він вирішив за доцільне, перш ніж погодитись, переговорити зі мною, чи не стану я заперечувати? Я йому чесно сказав:

– Ти мені подобаєшся. Але, твій бек-граунд… Дії твого командира… Не знаю, мені треба подумати.

– Я сам ні в чому не замішаний. А щодо Онищенка… Він для мене залишиться командиром.

Домовились про зустріч через кілька днів. В мені боролись два почутті:

– з одного боку, я завжди був проти узагальнень, а Микола мені дійсно сподобався. Якби не його участь в “Торнадо”, я би запропонував йому роботу не вагаючись!

– з другого боку, я не бажав мати будь-які стосунки з людьми, які мали шанс бути причетними до тих жахливих подій, про які мені розповідали луганчани.

Другої зустрічі не відбулось.

Через два дні, ранком, їдучі на роботу, мій автомобіль зупинився біля Адміністрації на червоне світло.
Через дорогу йшов чоловік в камуфляжі. Раптом підскочив білий бус з якого вистрибнуло кілька чоловіків, повалили на землю “камуфляжа”, надягли на нього наручники і посадили в бус. Бус миттєво зірвав з місця.
Все відбулось так швидко, що навіть моя охорона не встигла зреагувати. Лише командир встиг передьорнути затвор. Кілька секунд. Мить!

Через кілька годин я дізнався з новин, що в Северодонецьку заарештували Миколу Цукура. Пару тижнів тому в Києві до мене прийшов мій “маленький друг” (пам’ятаєте як палав БТР на Майдані?). Розговорились

– Жора, я тобі ніколи не казав і більше про це ніколи нікому не скажу. Я ж був у “Торнадо”. Привіз їм глушники, каліматори… Вони при мені у дворі просто насмерть ногами забили людину. Я ледь втримався. Миттєво зібрався, попрощався і поїхав.

– Слухай, а чому ти не хочеш давати покази офіційні???

– Жора! Я ще жити хочу!